Воістину, через тернії...

    Я звикла одержувати від нього короткі вісточки: листівки, листи на одну сторінку, написані на рідкість нині каліграфічним почерком. Іноді в конверт був вкладений вірш. Ось один з нещодавно одержаних.

Я вспомнил сегодня снова,

Найдя пожелтевший том,

Как с бабушкой в воскресенье

Шёл в молитвенный дом.

Я так горячо молился,

Боясь спугнуть тишину:

— Господи, оживи мне

Хотя бы руку одну!

А он меня не услышал,

А он промолчал в ответ...

    Ці руки, слабі, ніби зведені судомою, притиснуті до грудей, мені і впали в очі при першій зустрічі з Колею Хмеленком. Було йому тоді трохи більше сімнадцяти. Він тільки-но закінчив школу у маленькому селі Савичі, що під Брагином.

    Вчителі розповідали, чого коштувало Миколі, котрий переніс дитячий церебральний параліч, навчатися в школі. Погано слухалися руки, насилу давався кожний крок. Писати він міг тільки стоячи, затиснувши неслухняну ручку в обох руках. І так — всі десять шкільних років. Закінчив десятирічку одним з кращих в класі.

    Але не тільки рідкісна мужність вразила мене в сільському підліткові. Його малюнки, невибагливі, напівдитячі, приголомшили своїм кольором і світлом. Хлопчик любив малювати рідний дім, березу біля хвіртки, сільську вулицю, що тікає в поле. Все це було залито яскравим сонячним світлом. Здавалося, тесані стіни будинків, що на його аркушах, випромінюють тепло. Яке ж світло жило в душі цього хлопчика, який і ріс без матері, тільки з батьком і бабусею! Хотілось зрозуміти, що було джерелом цього радісного погляду на життя. Доброта людей, що його оточували? (У селі всі знали і жаліли Колю). Самовіддана любов батька, простого сільського теслі, який жив у постійній готовності прийти на допомогу синові?

    А, може, невідання, непередбаченість своєї долі?

    Якби він знав, що в нього ще попереду...

    Тоді в оселю Колі Хмеленка мене привів його лист до редакції “Советской Белоруссии”. В ньому він просив про допомогу. Точніше — вимагав справедливості. До Миколи бездушно поставилися в Мінському інституті іноземних мов, куди Хмеленок відправив документи про вступ на заочне відділення німецької мови (нею він захопився вже в сьомому класі, перемагав на районних олімпіадах).

    Я написала нарис про Колю Хмеленка “Преодоление”. Схвильовані його долею, читачі відгукнулися сотнями листів. Після цього вуз виправив свою помилку, і Микола став студентом. П’ять років він двічі на рік приїздив до Мінська на зимову і весняну сесії. І завжди з ним поруч був батько, без допомоги якого син не міг обійтися. Закінчив юнак вуз з червоним дипломом.

    Ще одна перемога над недугою, над долею!

    У школі, котру він закінчив, йому побоялись дати уроки. “Що це за вчитель, який навіть крейду в руці не втримає?!”

    Знову втрутилась газета, допомогла.

    Але головне було в ньому самому. Як увійти до класу і, побачивши десятки допитливих, пустотливих, цікавих дитячих очей, змусити їх себе слухати? Захопити красою чужої мови? В одному з листів він напише мені: “Іноді буває боляче бачити, як діти з жалістю дивляться на мене, допомагаючи мені. Тоді я намагаюсь усміхнутися, як би важко не було на душі. Я не дуже люблю, коли мене жаліють” .

    Пізніше доведеться побувати на уроках Миколи Хмеленка. І знову він здивує мене — тільки тепер уже педагогічною майстерністю, повним володінням класом.

    Взято ще одну висоту у його долі!

    Але попереду чекало нове, можливо, найтягче випробування — пекельне полум’я Чорнобиля. Воно спалахнуло в трьох десятках кілометрів від Савич. І не було від нього захисту. Хто міг, від’їжджав, ішов. А якщо ноги ледь ходять?..

    Всеньке літо прожив Микола Хмеленок у своєму селі, все знаючи і розуміючи. Дозиметри безпристрасно відраховували наростаючу кількість мілірентгенів, які ввібрали люди забрудненої зони. Микола назве цю цифру у своєму листі. Напише про це без страху і гніву. І як вирок собі, закінчить листа словами: “Буду разом з усіма, стану свідком всіх подій”.

    Тільки у кінці вересня знайдуть Хмеленкові місце в іншій школі. У маленькому селі Недойка Буда-Кошелівського району, яке теж густо помічене тими ж радіоактивними плямами.

    У Недойці молодого вчителя “із зони” прийняли тепло. Дали просторий дім. Але тут і наздогнала цю сім’ю зловісна радіація. Далося взнаки, певне, те, що вони всеньке літо прожили під боком у розлюченого атомного реактора. Злягла бабуся, незабаром її не стало. Про себе Микола напише з Недойки: “Здоров’я зовсім розклеїлось. Всю зиму переслідували безперервні хвороби. Почали підводити серце, нерви”.

    Не встиг батько зіп’ятися на ноги після інфаркту, як незабаром — нова біда: кроволив у мозок. Підломилася, рухнула головна опора Миколи. Два інваліди, дві безпомічні люди залишились самі в порожньому домі. Були в них родичі в Світлогорську. Туди б і перебратися. Микола писав в різні інстанції, аж до Верховної Ради Білорусії, просив домогти з житлом. Відмовили. Не можна. “Вам вже один раз допомогли”.

    Листи від Миколи Хмеленка перестали надходити. Згодом, вже через кілька місяців, прийшла листівка з Городні, маленького містечка на Чернігівщині. Там живе заміжня сестра Миколи. Поруч з нею поселився і він з хворим батьком.

    З тривогою чекала я чергового листа від Миколи. Чи вистачить у нього сил подолати і це випробування? Вистачило! Отримала послання радісне: “Поспішаю повідомити Вам, що мене взяли на роботу в місцевий Будинок піонерів і школярів. Я знову серед дітей!.. І люди тут доброзичливі”.

    Колись сільський хлопчик-каліка просив у Бога, щоб той оживив йому хоча б одну руку. Господь не зглянувся. Але він вдихнув у його душу рідкісну стійкість, силу і терпіння.

    …Я звикла одержувати від Миколи Хмеленка короткі звісточки. Я чекаю на них. Мені треба просто знати, що живе на землі ця людина.

Діна МАНАЄВА